Зусилля, витрачені на отримання чого-небудь повинні бути рівноцінні результату. Або результат повинен трохи перевищувати зусилля. Тоді баланс «віддати-отримати» буде дотриманий і життя гармонійним.
Однак, ми перестали вкладатися зовсім. Ми поспішаємо. Життя різноманітніше й різноманітніше. Потрібно встигнути зібрати якомога більше бонусів за одиницю часу. Зустрілися-переспали. Попереписувалися на Фейсбуці, зафрендили, зустрілися – розійшлися. Але продовжуємо на Фейсбуці гордо називатися «друзями». Познайомилися на тусовці, душевно поговорили, душевно випили, обмінялися контактами. Далі можна переспати і розійтися. Або відразу розійтися. Залежно від сексуальних уподобань один одного. Бо якщо не розійтися, потрібно дзвонити, питати як справи, в загальному, якось підтримувати контакт. А потім інша людина може захотіти щось більше. Ми теж можемо захотіти більше. А далі … більше вимагає великих зусиль. А результат не гарантований. Загалом «воно мені треба?».
Ми не даємо навіть шансів один одному розвинути щось більше, ніж один оргазм або приємну світську балаканину. Краще я піду далі по верхах, не напружуючись і не вкладаючись. Не отримуючи теж.
Але ми спочатку не думаємо про недоотримання. Ми фантазуємо про те, що десь і колись ми зустрінемо велику справжню любов, або відданого друга, або вірного партнера і ось тоді, почнемо віддавати.
Але тут і криється найбільша пастка життя сучасної людини. Ні справжнє кохання, ні відданий друг, ні вірний партнер – не ходять з табличкою «Я твій той самий». Вони приховані серед звичайних людей, яких ми зустрічаємо кожен день. Але щоб розглянути, хто є хто – потрібен час. А щоб дізнатися, що вийде з відносин з тим, кого ти розглянув – потрібні зусилля. Поспіх знецінює і тоді сам себе вмовляєш «так, це ж порожнє, дурниця, просто переспали, просто поговорили, це випадкова людина, немає сенсу вкладати».
Поспішати ми стали навіть щодо себе. Скільки разів всі наші імпульсивні «хочу», «давай», «поїхали», «звільнилася» закінчувалися розчарованим «Навіщо?» – «Навіщо я це купила», «Навіщо я це зробив», «Що я тут роблю», «Чому я поспішила звільнитися з такої гарної роботи».
Ми не даємо собі час зупинитися і подумати, чого ми насправді хочемо, куди ми поспішаємо, що буде, якщо ми не зменшили темп. І в результаті, як стара з казки, сидимо біля розбитого корита. А френди з Фейсбуку втішають «не дуже воно тобі і було потрібно». Це ви мені не потрібні, френди з Фейсбуку, мені б з реальною подругою неспішно поговорити за чашкою гарячої, ароматної кави «Як ти? Чим живеш? А пам’ятаєш, як ми…». І посміятися над цим «пам’ятаєш» щиро і весело. І тепло.
Це не означає, що будь-який імпульс, будь-яка спонтанність – зло. Гарні ті імпульси, які дозріли. Як черешня. Ви ж не їсте зелену і кислу черешню. Ви даєте їй почервоніти, налитися соком і смаком і тільки потім зриваєте з дерева.
Спокійний рух назустріч дає можливість розглянути мету. Спробувати. Посмакувати. Зрозуміти, чи сподобалося тобі. Подумати, чи потрібно йти далі і пробувати ще.
До будь-якої великої і чистої любові веде дорога. І ця дорога зіткана із кроків і зусиль. Запитайте пари, які разом 10, 20 або 50 років. Чи прийшли б вони до цих дат, якби поспішали і не завдавали собі клопоту?
У природі є метелики-одноденки. Або поденки. Термін їх життя не більше доби. І в цю добу їм потрібно встигнути народитися, залишити потомство і померти. Ми встигаємо за добу лише зустрітися і попрощатися. Але ми не живемо лише добу. Так може не варто так поспішати прощатися?