Чайлд – фрі. По той бік барикад

Чайлд - фрі. По той бік барикадНа цьому сайті прийнято говорити про дітей. Мені ж захотілося б обговорити проблему, яку я поки зрозуміти не можу. Але, про все по порядку.

Кілька років тому ми з чоловіком переїхали у власну квартиру. І, само собою, відразу задумалися про те, що пора б як то зробити так, щоб нас, таких чудових, стало хоча б на одного більше. Вірніше, роздумували то ми про це вже давно. Але до реалізації плану приступили тільки тоді. Благо, вже через рік з хвостиком, Льошка гордо прийняв у мене заповітний конвертик, оперезаний синьою стрічкою біля дверей пологового будинку.

Приблизно в той же самий час, у нас з’явилися нові сусіди: дуже красива пара, обидва бізнесмени. Як водиться, вони відразу затіяли ремонт, який, судячи за рівнем шуму, полягав у повному переплануванні квартири. Одного разу, зустрівши на сходах Лізу, сусідку, я попросила робити невелику перерву в свердлильно-дробильних заходах, щоб можна було укласти дитину вдень поспати. На що отримала несподівано дивну реакцію: «Ось ще. Вони плодяться, а нам мучся ». Я ніколи не лізла за словом в кишеню, то тут – не знала що відповісти. Так і залишилася стояти на майданчику, спостерігаючи за легкою ходою, бізнесвумен.

Як ви здогадалися, наші відносини не склалися. Тим не менш, ми перетиналися ще кілька разів. І знову з приводу дітей. Найбільше мене вразив останній випадок. На той час у нас уже народилася Анюта. А ремонт в сусідській квартирі давно закінчився. Наша перша розмова повторилася з точністю до навпаки. Ліфт не працював. Я, героїчними зусиллями, намагалася витягнути коляску з дочуркою, на четвертий поверх. Несподівано Ліза визирнула з-за своїх дверей і прошипіла: «Ти що, не можеш дитини заспокоїти?» «Не можу», – фиркнула я. «Та коли ж вони в тебе вже виростуть», – псіханула сусідка, від душі хлопнувши дверима. Лише потім мені сказали, що Ліза відноситься до тієї категорії людей, які називають себе чайлд – фрі.

Через якийсь час, коли я повернулася на роботу, у нас з’явилася нова співробітниця, Олександра. У 33 роки дітей у неї не було і, як з’ясувалося на перших же офісних посиденьках, вона відмовилася від материнства цілком усвідомлено. Але оскільки ніякої агресії до моїх малюків Саша не проявляла, я спробувала поговорити з нею про це.

З’ясувалося, що моя колега була старшою дитиною в сім’ї. Крім неї батьки обзавелися ще й футбольною полукомандою з чотирьох пацанів. А, оскільки, врешті-решт, дорослі розлучилися, то вічно замотаній мамі було просто ніколи займатися всією цією юрбою. У результаті функції вихователя і нянечки, в одній особі, лягли на Сашу. За її словами «їй цього вистачило». Чоловік Олександри не був проти жити для себе. Ось, власне, і вся історія.

«Але невже так можливо?» – Заперечувала я Сашці. І ви знаєте, на кожен мій довід вона знаходила свій аргумент. Я спробую навести тут основні елементи нашого спору.

– Сім’я без дітей – неповноцінна.

– Але нам цілком вистачає один одного.

– Малюк об’єднує чоловіка і жінку.

– Якщо у відносинах «з’явилася тріщина» їх вже ніщо не врятує. А дитина в такій сім’ї буде нещасною.

– Діти – це сенс життя. Заради них ми працюємо, їм передаємо досвід, вони заповнюють порожнечу в душі.

– Народжувати дитину тільки для того, щоб впоратися із самотністю – нечесно по відношенню до малюка. А реалізуватися можна й іншими способами.

– Дитина – це підтримка в старості.

– Є безліч прикладів, коли діти дуже швидко забувають про своїх батьків.

– Діти можуть реалізувати наші мрії.

– Намагатися досягти руками дітей того, що не вдалося самим – неправильно.

– Комусь потрібно передати свій досвід і знання.

– Ними можна поділитися з чужими людьми.

– Діти потрібні, щоб було кого любити!

– Можна любити і чужих малюків або тільки чоловіка.

На цьому мої аргументи закінчилися. А що думаєте з цього приводу ви?

Поділитися в...

Вас може зацікавити...